Поліетилен та Целофан Поліетилен

[ryba]

Поліетилен (-СН2–СН2-)n — полімер аліфатичного органічного вуглеводня олефінового ряду етилену. Термопластичний насичений полімерний вуглеводень; твердий, безбарвний, жирний на дотик матеріал. Легший за воду, горить повільно синюватим полум'ям без кіптяви. Є одним із найпоширеніших пластиків у світі, загальне річне виробництво станом на 2008 рік становило близько 80 мільйонів тон[1].

Використовується для виробництва матеріалів і виробів для пакування — плівки і пластикових пакетів з неї, ємностей (пляшок, каністр тощо). Також використовується для виробництва труб, як ізолюючий матеріал в електротехнічній та радіоелектронній промисловості, при виробництві кабелів, матеріалів для гідроізоляції (геомембран[en]).

*

Целофан (від «целюлоза» і грец. φᾱνός — «світлий») — прозорий жиростійкий плівковий матеріал, отриманий із віскози.

Целофан винайшов Жак Едвін Бранденбергер, швейцарський текстильний інженер, між 1908 і 1911 роками. Він мав намір створити вологонепроникне покриття для скатертин, яке б рятувало їх від плям. У ході експериментів він покрив тканину рідкою віскозою, проте отриманий у результаті матеріал виявився надто жорстким для використання його як скатертини. Однак покриття добре відмежовувалося від тканинної основи, і Бранденбергер збагнув, що цей матеріал знайде інше застосування. Він сконструював машину, яка виробляла листи віскози. У 1913-му у Франції почали промислово виробляти целофан. Після деяких доробок целофан став першим у світі відносно стійким до води гнучким пакуванням.

Після розробки нових видів полімерних матеріалів у 1950-их роках роль целофану істотно знизилася — його практично повністю витіснили поліетилен, поліпропілен і лавсан.